Водола́зний дзві́н — підводне пристосування для транспортування водолазів на глибину і назад на поверхню, має конструкцію з герметичної стелі та боків, при цьому немає підлоги. Саме від конструктивної схожості цього пристосування зі звичайним дзвоном воно дістало назву «водолазний дзвін».
Водолазний дзвін відомий тим, що є першим в історії засобом, який давав змогу людям мати значні запаси повітря під водою. Ідея використовувати запаси повітря при пірнанні оволоділа норцями ще в давнину. Ще за 500 років до нашої ери Геродот згадував про використання його сучасниками водолазного апарату (вірогідно водолазного дзвона), який опускали на річкове дно.
Є свідчення Аристотеля, що відноситься до четвертого століття до нашої ери, в якому він свідчить про те, що при облозі фінікійського міста Тіра Олександр Македонський опускався у водолазному дзвоні на дно. Це була перевернута посудина, що була наповнена повітрям. За свідченнями літописця, Олександр Македонський успішно виконав занурення в дзвоні й успішно опинився на суші, з захопленням висловив здивування «божими дивами», які він бачив під водою. Правда, навіщо він опускався на дно — невідомо.
В 1531 році Гульєльмо ді Лорена на озері поблизу міста Рима на глибині 22 метрів намагався знайти скарби із затонулих галер. На думку деяких дослідників, запорозькі козаки могли використовувати перевернуті човни як підводні човни за принципом морського дзвона. Історично збереглися свідчення про так звані козацькі підводні човни, але їхня конструкція достеменно невідома.
У середині XVII століття шведські водолази під керівництвом Альбректа фон Трейлебена за допомогою водолазного дзвона зуміли підняти на поверхню понад 50 гармат із затонулого корабля Ваза. Після цього водолазні дзвони з'явилися в багатьох країнах Європи.
Сучасні водолазні дзвони — це високотехнологічні підводні пристосування для тривалої роботи водолазів.