Псевдогалюцинація

Псевдогалюцина́ція (син.: помилкова галюцинація; від дав.-гр. ψεῦδος.дав.-гр. ψεῦδος. ψεῦδος — брехня, лат. hallutinatio.  — мара) — образ, який виникає у свідомості при відсутності реального об'єкту сприйняття, котрий характеризується визначеністю почуттів, конкретністю, але, на відміну від істинних галюцинацій, не ототожнюється з існуючими у дійсності предметами і явищами. Псевдогалюцинації зустрічаються набагато частіше, ніж галюцинації.

Термін «псевдогалюцинація» був вперше вжитий німецьким психіатром У. Хагеном (Гагеном) (d). Розробка вчення про псевдогалюцинації — це заслуга російського вченого В. Х. Кандинського.

Основні ознаки

Налічується три основні ознаки, що відрізняють псевдогалюцинації від істинних галюцинацій:

• інтрапроєкція. Псевдогалюцинації виникають лише у суб'єктивному психічному просторі хворого, котрий сприймає їх не звичайними органами відчуттів, а «бачить внутрішнім оком», «чує внутрішнім слухом».
• почуттєва яскравість. Як відзначав ще В. Х. Кандинський, образи псевдогалюцинацій набагато реалістичніші, чим «образи згадування і фантазії» (що простежується не тільки у цілому, але і у найдрібніших деталях), і зникають з пам'яті зразу, а не поступово.
• відчуття «зробленості». Хворий сприймає ілюзорні образи як результат насильного впливу ззовні. Таке відчуження особистого психічного акта ріднить псевдогалюцинації з іншими проявами синдрому Кандинського — Клерамбо, зокрема — маячні ідеї виту.

Види псевдогалюцинацій

Псевдогалюцинації, як і істинні галюцинації, класифікують за органами відчуттів:

• зорові псевдогалюцинації виникають при ясній свідомості. При таких розладах сприйняття хворі бачать «крізь стіни будівель», споглядають різноманітні картини, котрі їм демонструють. Ілюзорні образи легко відрізнити від реальних, оскільки перші характеризуються відсутністю тілесності, об'єктивності.
• при слухових псевдогалюцинаціях хворі чують «звучання думок», «відлуння думок», «розмови у голові декількох голосів». «Джерела звуку» при цьому можуть перебувати у незвичайному місці (у животі) або на нереальній для сприйняття відстані (на Марсі). Псевдогалюцинації також можуть носити характер беззвучних окликів або звертань по зменшеному імені, що належить незнайомим особам (симптом Каннабіха-Ліознер, відзначається у маніфестній стадії шизофренії). Деякі дослідники також виділяють аперцептивні псевдогалюцинації, котрі являються різновидом слухових: їх характеризує відчуття «витягування» або, навпаки, «вбивання» думок. До слухових псевдогалюцинацій близькі психічні галюцинації Байярже, при яких хворі чують «беззвучні голоси», «беззвучні думки», «таємний внутрішній голос».
• нюхові і смакові псевдогалюцинації характеризуються суб'єктивним відчуттям «зробленості» запахів і смаків, котрі найчастіше неприємні для пацієнта.
• при рухових (кінестетичних, пропріоцептивних) псевдогалюцинаціях виникає ілюзія нав'язаності ззовні тих або інших рухів.
• при вербальних псевдогалюцинаціях хворі відчувають, що органи мовлення починають діяти мимоволі, що їхньою мовою виголошують слова або цілі фрази.

У деяких випадках можливі комбінації різних видів псевдогалюцинацій. Так, один з пацієнтів В. Х. Кандинского стверджував, що перебуває під наглядом таємних агентів — «токістів», які передають йому свої повідомлення за допомогою електричного току («при цьому хворий повинен внутрішньо <…> чути те, що хочуть його змусити чути токісти» — типовий приклад псевдогалюцинацій слуху), викликають неприємні смакові і нюхові відчуття, «фальсьфікують» думки, демонструють його «душевним очам» непристойні образи.

Пов'язанні розлади

Псевдогалюцинації зазвичай входять у структуру синдрому Кандинского — Клерамбо. Спостерігають при шизофренії, систематичній парафренії (у основному, зорові), при хронічних екзогенних психозах (у основному, зорових).

Див. також

Галюцинація

Шизофренія

Гіпнагогія

Література

• Антропов Ю. А., Антропов А. Ю., Незнанов Н. Г. {{{Заголовок}}}. — М. : ГЭОТАР-Медиа, 2010. — 382 с. — (Библиотека врача-специалиста) — ISBN 978-5-9704-1292-3.
• Кандинский В. Х. {{{Заголовок}}}. — СПб. : Изд. Е. К. Кандинской, 1890. — 164 с.
• Рыбальский М. И. {{{Заголовок}}}. — Изд. 2-е, перераб. и доп. — М. : Медицина, 1989. — 368 с. — 6 212 прим.
• Снежневский А. В. Клиническая психопатология // {{{Заголовок}}}. — М. : Медицина, 1983. — С. 16—96. — 25 000 прим.

Посилання

• Н. МА. Жариков і др. Судова психіатрія.