Чотири тони (середньокитайська)
Чотири тони китайської поезії та діалектології (спрощена китайська: 四声; традиційна китайська: 四聲; піньїнь: sìshēng) — чотири традиційні тони китайських слів. Вони відіграють важливу роль у китайській поезії та в порівняльних дослідженнях розвитку тонів в сучасних діалектах китайської мови, як у традиційній китайській мові, так і в західній лінгвістиці . Вони відповідають фонології середньокитайської мови і називаються рівним (平píng ), висхідним (上shǎng), спадним (去qù ), і вхідним (入rù ). (Останні три спільно називаються косими 仄(zè), що є важливим поняттям в моделях поетичної тональностіі) Вони були реконструйовані як середній, середньо-висхідний, високо-спадний і середній з кінцевим приголосним. Через історичні розколи та злиття жоден із сучасних різновидів китайської мови не має точних чотирьох тонів середньокитайської мови, але вони відзначені в словниках римування.
Передумови
Відповідно до звичайного сучасного аналізу, рання середньокитайська мова мала три фонематичні тони в більшості складів, але не було тональних відмінностей у вхідних складах, що закінчувалися на приголосні /p/, /t/, /k/. У більшості випадків кожен склад мав власний тон; отже, багатоскладове слово зазвичай мало тон, визначений для кожного складу. (У сучасних різновидах ситуація іноді складніша. Хоча в більшості діалектів кожен склад зазвичай має власний основний тон, в мовлені певних діалектів деякі склади можуть змінювати тон на інші або повністю нейтралізуватися за допомогою процесу, відомого як тональний сандхі . Крім того, багато діалектів китайської мови прибрали кінцеві приголосні середньокитайської мови, але ці відмінності, можливо, збереглися, сприяючи тоногенезу сучасних багатотональних систем. )
Традиційна китайська діалектологія вважає, що склади, що закінчуються на приголосну, мають четвертий тон, технічно відомий як вхідний тон (入rù ) . Інші три тони були названі рівним (平píng ), висхідним (上shǎng) і спадним (去qù ) тонами. Практика встановлення вхідного тону як окремого класу відображає той факт, що фактичний контур висоти вхідних складів був досить відмінним від контуру висоти будь-якого з кінцевих сонорних складів. Дійсно, в організації класичних таблиць рим знаходиться інший, але структурно рівнозначний фонематичний аналіз, який визначає всі чотири тони як фонематичні та робить різницю між кінцевими фіналями [p t k] і назальними фіналями [m n ŋ] алофонічною, з зупинками, що виникають у вхідних складах і назальних звуках в інших випадках.
З точки зору сучасної історичної лінгвістики, часто варто розглядати вхідний тон як тон, незалежно від його фонематичного статусу, оскільки склади з цим тоном, зазвичай розвиваються інакше, ніж склади, з будь-яким з трьох інших тонів. Для зрозумілості, ці чотири тони часто називають класами тонів, де кожне слово належить до одного з чотирьох класів тонів. Це відображає той факт, що лексичний поділ слів на класи тонів базується на тоні, але не всі класи тонів обов’язково мають чіткий фонематичний тон, пов’язаний з ним. Деякі сучасні діалекти, такі як тайванський хоккінь, цзінь і пенанг, зберігають вхідний тон, який використовується як маркер, щоб відрізнити їх від інших різновидів, а також генетично класифікувати за допомогою порівняльного методу .
Чотири тони ранньої середньокитайської мови (анг. Early Middle Chinese (EMC)) майже завжди представляються в такому порядку: рівний (平píng ), висхідний (上shǎng ), спадний (去qù ), вхідний (入rù ), і відповідно пронумеровані 1 2 3 4 у сучасних дискусіях. У пізній середньокитайській мові (анг. Late Middle Chinese (LMC)) кожен з класів тонів EMC розділяється на два, залежно від природи початкового приголосного складу. Обговорення LMC та різноманітних сучасних варіантів часто нумерують класи розділених тонів від 1 до 8, зберігаючи той самий порядок, що й раніше. Наприклад, сучасні класи тонів 1 і 2 походять від класу тону EMC 1; сучасні класи тонів 3 і 4 походять від EMC класу тону 2; тощо. Класи тонів з непарними номерами 1 3 5 7 називають темними (陰yīn ), тоді як класи тонів з парними номерами 2 4 6 8 називаються світлими (陽yáng ). Щоб прояснити зв’язок між класами тонів EMC і LMC, деякі автори використовують для позначення класів тонів LMC 1a 1b 2a 2b 3a 3b 4a 4b замість 1 2 3 4 5 6 7 8, де a і b відповідають безпосередньо китайським поняттям інь і ян відповідно.
Назви
У середньокитайській мові кожна назва тону містить тон, який вона ідентифікує: рівний (平píng ), висхідний (上shǎng ), спадний (去qù ), вхідний (入rù ). Однак у деяких варіаціях сучасної китайської мови це вже не так. Ця розбіжність найбільш помітна у випадку вхідного тону, складів, що закінчуються на приголосні [p̚], [t̚] або [k̚] у середньокитайській мові, яка була втрачена з більшості діалектів мандаринської мови та розподілений серед інших тонів.
У сучасній китайській мові, тони, що походять від чотирьох середньокитайських тонів, можуть бути розділені на два регістри, темний (陰 yīn) і світлий (陽yáng) залежно від того, чи був початковий склад середньокитайської мови глухим або дзвінким відповідно. Коли всі чотири тони розділяються, утворюється вісім тонів: темний рівний (陰平), світлий рівний (陽平), темний висхідний (陰上), світлий висхідний (陽上), темний спадний (陰去), світлий спадний (陽去), темний вхідний (陰入) і світлий вхідний (陽入). Іноді їх називають верхнім і нижнім регістрами відповідно, але це може бути помилково, оскільки в деяких діалектах темні регістри можуть мати нижчий тон, а світлий регістр - вищий.
В Юе (в т.ч. кантонська ) темний вхідний тон додатково розпадається на високий (高陰入) і низький (低陰入) реєстри, залежно від довжини ядра, що призводить до загалом дев’яти класів тонів. Деякі діалекти мають складне розщеплення тонів, і термінів темний і світлий недостатньо для опису всіх можливостей.
Кількість класів тонів базується на китайській традиції, і це стільки ж регістрів, скільки самих тонів. Вхідні «тони», наприклад, відрізняються лише тому, що вони закінчуються приголосною, а не тому, що вони мають контур тона, що відрізняється від не вхідних тонів. У діалектах, таких як Шанхайський, класи тонів нумеруються, навіть якщо вони фонематично не відрізняються.
Походження
Деякі лінгвісти вважають, що аспект тональності китайських діалектів, який є таким важливим сьогодні, був відсутній у давньокитайській мові, а з'явився в ранній середньокитайській мові після втрати різних фіналів . Чотири тони середньокитайської мови:рівний (平píng ), висхідний (上shǎng ), спадний (去qù ), вхідний (入rù ), усі виникли у результаті втрати різних фіналів з давньокитайської мови. 上, або висхідний тон, виник через втрату гортанних змичок у кінці слів. Підтвердження цього можна побачити в буддійських транскрипціях періоду Хань, де висхідний тон часто використовувався для позначення коротких голосних у санскриті, а також у слівах із кінцевим [q], які були запозичені в китайську мову як shǎng тон. Гортанні змички навіть зберігся в деяких діалектах Мін і Хакка, або як фонетична гортанна змичка, короткий хрипкий голосний або деназалізація, коли, наприклад, кінцеве -ng у давньоокитайській мові змінилося на сучасний [ɡ] у словах з висхідним тоном. Ця еволюція кінцевої гортанної змички у висхідному тоні подібна до того, що сталося у в’єтнамській мові. 去, або спадний тон, виник через втрату [-s] у кінці слів. Підтвердження цієї теорії знаходимо при дослідженні китайських запозичень у сусідніх мовах Східної Азії. Наприклад, у корейській мові слово pis для позначення гребінця є запозиченням китайського слова bì 篦. Це означає, що коли слово гребінець було запозичено в корейську мову, у кінці слова все ще був звук [-s], який пізніше зник з китайської мови та породив спадний (去) тон. 入, або вхідний тон складався зі слів, що закінчувалися глухими кінцевими, [-p], [-t] і [-k]. 平, або рівний тон, виник через відсутність звуку в кінці слів, де не було ані [-s], ані гортанної змички, ані [-p], [-t] або [-k].